АЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ История одного поиска


ЧАРИ НОЧI

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе —

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмелій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани…

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п’яні.

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,

Коли ввесь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди,

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі…

Та знай: над нас — боги скупі,

Над нас — глухі й нечулі…»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її —

Знов молодість не буде!»

1904 р.

ЧАРЫ НОЧИ

Смеются — плачут соловьи,

Бьют песнями в грудь людям:

«Целуй, дари слова любви —

Вновь молоды не будем!

Ты не смотри, что будет там,

Забвенье иль измена, —

Весна идет навстречу к нам,

Нам рада вдохновенно...

На миг оставь тоску свою,

Свои печаль и горе,

И собственной души струю

В шумливое влей море.

Лови летучий жизни миг,

Хмелей и упивайся.

Лелей мечты, забудься в них,

Влюбляй и сам влюбляйся.

Взгляни: трепещет вся земля

В объятьях ночи пылких,

К цветку лист жмётся, шелестя,

Ручей журчит травинке.

Там отраженье звёзд в воде,

Там к тучкам льнут туманы,

Там ароматы, как нигде,

И вербы от них пьяны.

Как искра, что в тебе горит,

Готова догореть уж —

Гори! Ведь жизнь — лишь краткий миг,

А вечно длится смерть лишь.

Чего ж стоишь недвижно ты,

Когда весь мир гуляет?

Тронь струны золотой мечты —

Весна свой пир справляет!

Смелей иди под чарок звон

С огнём и песней в сказку

На праздник радостный цветов,

Любви, снов, неги, ласки.

Погибнет безвозвратно всё

Во времени пустыне.

Погаснет в сердце твой костёр,

И грудь твоя остынет.

Захочешь ты себе вернуть,

Как Фауст, те минутки,

Но боги скупы — вот в чём суть,

И к нам глухи, не чутки...»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Смеются — плачут соловьи,

Бьют песнями в грудь людям:

«Целуй, дари слова любви —

Вновь молоды не будем!

1904 г.

https://www.youtube.com/watch?v=5peNOJVOe7M

https://www.youtube.com/watch?v=CwxL5cFVtWc

https://www.youtube.com/watch?v=Wh7sqePFiS8

https://www.youtube.com/watch?v=ZJSVC5cRFv4

ЛЕБЕДИНІЙ ЗГРАЇ

Ви в ірій линете від сірого туману,

Від сірих днів, від суму і нудьги

На срібло чистеє спокійного лиману,

На пишні береги.

Не жаль вам тих, що сміло гинуть по дорозі

Від пург і бур скажених і сліпих:

Вам ірій мріється крізь сльози,

А сонце суше їх.

І скільки вас в борні розбилось об граніти,

І скільки вас сконало серед мук, —

Але і смерть була безсила вас спинити

І вбить ваш вільний дух.

Летіть!.. Коли ж ви будете бенкет справляти,

Згадайте мертвих словом жалібним…

І наперед, ніж келих сповнений підняти,

Ударте в дзвін по ним!

1904 р.

ЛЕБЕДИНОЙ СТАЕ

Несётесь в теплый край от серого тумана,

От серых дней, где скука и тоска,

На серебро спокойного лимана,

На счастья берега.

В пути погибших не жалеет стая

От пург и бурь свирепых и слепых:

Сквозь слезы лишь про тёплый край мечтая,

А солнце сушит их.

И сколько вас в борьбе разбилось о гранит,

И сколько вас скончалось среди мук,—

Но даже смерть бессильна вас остановить

Убить ваш вольный дух.

Летите! А когда пир будете справлять,

Погибших вспомните своих...

И прежде, чем бокал наполненный поднять,

Ударьте в колокол о них!

1904 г.

АЙСТРИ

Опівночі айстри в саду розцвіли…

Умились росою, вінки одягли,

І стали рожевого ранку чекать,

І в райдугу барвів життя убирать…

І марили айстри в розкішнім півсні

Про трави шовкові, про сонячні дні, —

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в’януть, де вічна весна…

Так марили айстри в саду восени,

Так марили айстри і ждали весни…

А ранок стрівав їх холодним дощем,

І плакав десь вітер в саду за кущем…

І вгледіли айстри, що вколо — тюрма…

І вгледіли айстри, що жити дарма, —

Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,

Засяяло сонце над трупами їх!..

1905 р.

АСТРЫ

В полночный час астры раскрыли цветки...

Умылись росою, надели венки,

И стали зарю с нетерпением ждать,

И радугой красок всем жизнь украшать...

И грезили астры в своих полуснах

О травах шелковых, о солнечных днях,—

И виделась сказка в мечтах им беспечно,

Цветы в ней не вянут, весна длится вечно...

Так грезили астры в осеннем саду,

Так грезили астры и ждали весну...

Их утро встречало холодным дождем,

И ветер рыдал в саду за кустом...

Увидели астры, что всюду — тюрьма...

Увидели астры, что жизнь зря дана, —

Склонились и умерли... Тут, как на смех,

Над трупами их солнце светит для всех!..

1905 г.

***

З журбою радість обнялась…

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я…

1906 р.

***

С печалью радость обнялась...

В слезах, как в жемчугах, мой смех.

С чудесным утром ночь слилась,

Мне не разнять объятий тех.

Печаль и радость обнялись.

Одна летит, стоит другая...

Как два борца, они сплелись,

И кто сильней кого — не знаю...

1906 г.

НАД ТРУПАМИ

Ви мужа убили... лежить він в крові...

Я тайни не знаю, за що ви убили...

За що в його чорний гвіздок в голові...

...Він лікар був добрий... його ви любили.

Я тайни не знаю, за що ви убили...

Хаїме! ти, може... що зле їм зробив?..

Скажи мені, любий, за що тебе вбили?

Ввесь вік ти боровся за волю рабів,

За їх не боявся ні мук, ні могили...

Хаїме! мій милий!! за що тебе вбили?..

...Мовчить... і обличчя у його

За гріх не говоре нічого...

Ви сина убили... лежить він в крові...

Я тайни не знаю, за що ви убили...

За що в його чорний гвіздок в голові...

Він втішний був хлопчик... його ви любили...

Я тайни не знаю, за що ви убили...

Нухіме! ти, може, що зле їм зробив?..

Скажи мені, милий, ти ж маму кохаєш...

Ти ж так її дуже і завжди любив...

Скажи мені, пташко!.. Ах, слів ти не знаєш,

Ах, ти тільки «мама» одно вимовляєш...

...Хто ж скаже мені, немовлятко?..

Холодний, як крига, твій батько...

1906 р.

НАД ТРУПАМИ

Вы мужа убили… в крови лежит весь…

Я тайны не знаю, за что вы убили…

За что чёрный гвоздь у него в голове…

…Он врач был хороший… его вы любили.

Я тайны не знаю, за что вы убили…

О, Хаим! Ты… зло причинил им, скажи?

За что же убили тебя они, милый?

Боролся за волю рабов ты всю жизнь,

За них не боялся ни мук, ни могилы…

О, Хаим, мой милый! за что же убили?

… Молчит … на лице у него

Про грех не прочесть н